«Ви пізнаєте правду, і правда зробить вас вільними» (Івана 8:31, 32)

Цитата, яку я цього разу вирішив взяти до епілогу далеко не нова, більше того, мабуть, одна із найцитованіших зі Святого Письма. Вочевидь, великої популярності їй надала саме та «правда», яку всі шукають і яка, очевидно, у кожного своя.

Мало-помалу, дякувати Богу, ми наближаємось уже до Великого посту. Гадаю, не варто розвивати тематики «як же ж швидко час тою рікою пливе», адже ось тільки-но ми святкували Христове Різдво, а вже тепер – неділя Митаря та Фарисея, а далі, згідно нашого уставу, - за дві неділі – піст.

Маємо в нашому народі таку гарну традицію, коли після великого празника Богоявлення Господнього, наші священики відвідують своїх вірних. Ці відвідини мають свою специфіку і про них детально та гарно описав нещодавно о. Йосафат Бойко, в своєму блозі, а тому й на них зупинятися не будемо. Зрозуміло, далеко не всім ці відвідини до вподоби. З різних причини. Але й більшість з нас спокійно та нормально до них ставиться.

Вже кілька років поспіль я маю нагоду допомагати священику здійснювати ці відвідини. І якщо ще рік тому цей процес був доволі легкий та безтурботний, то, ставши дияконом, він відкрився мені в зовсім іншому ключі. Але і про свої наболілі переживання, про ці найрізноманітніші погляди: від щирої приязні - до прихованої агресії, від сердечної люб’язності - до байдужості, від радості – до апатії, від теплоти – до закам’янілої черствості… я теж не маю наміру тут писати.

Коли ми, потенційні диякони, проходили цьогоріч науки перед свяченням, наш отець-реколектант дав нам одну мудру пораду щодо проповідей – готувати її протягом цілого тижня, виносячи та роздумуючи над тим недільним уривком. І ось я спробував протягом цього тижня роздумувати над тим недільним уривком з Євангелія від Луки (глава 18 з 10 по 14 вірші), який, якщо коротко, розповідає нам Христову притчу про двох чоловіків, з різних суспільних верств, які зайшли в храм на молитву.

Перш за все, що кидається в очі - той факт, що як колись, так і сьогодні, попри різні рухи, які не завжди тому сприяли, люди хочуть приходити до храму на молитву. Цікавим є те, що у попередніх трьох недільних читанням, ми мали нагоду спостерігати за тим милосердним Господом, який гаряче любить людину і, за словами нашого Блаженнішого, постій є грядущим, тобто таким, який рухається нам на зустріч. Це Він у Різдві приймає людське тіло, «те, чим не є», щоби бути з нами; це Він у йорданських водах, будучи безгішним, приймає на себе гріхи людські, які вони залишали тут під час хрищення; це Він рівняє ті «горби та долини» серця Закхея, навідуючись до нього та називаючи його на ім’я, врешті – це Він той, від кого завжди приходить ініціатива зустрічі, яка і спонукає нас приходити до храму.

Проповідуючи цю притчу, Христос не називає жодних імен, каже лише, що то був Митар та Фарисей. Мабуть, не варто вникати та пояснювати ким були люди цих верств, але очевидно є те, що наш Господь, промовляючи цю історію, ділить усіх нас на дві категорії. Взагалі, це часто притаманне Христові, бо ж є ще Мудрі і Немудрі діви (див. Мт. 25, 1–13), Козли і Вівці (див. Мт. 25,31-46), врешті, Блудний та Інший син (див. Лк. 15, 11-32), тобто в Ісуса завжди є «або-або: третього не дано». І такою, власне, має бути правдива християнська позиція.

Отож, чатаючи даний євангельський уривок, спадає на думку, а до якої категорія я належу, адже ж до когось з них точно. Це питання, яке абсолютно не потребує нашої гучної чи промовистої відповіді. Вистачає лише задати його собі у тиші свого серця, бо ж там, до нас уже іде на зустріч той воплочений Христос.

Повертаючись до заголовку

Ми, християни ХХІ ст., часто звикли «по-християнськи» хитрувати. Це хитрування полягає в тому, що ми, знаючи ту Правду, бо ж все таки є хрещеними, час до часу навідуємось до храму і, навіть, інколи приступаємо до Святих Таїнств, починаємо вигадувати якусь свою, притаманну тільки нам, правдочку і нею жити. І, власне чому я вище згадував про ті йорданські душпастирські відвідини.

Саме цього року трапився зі мною такий курйоз. Зайшли ми до однієї дуже затишної та світлої квартири. Все як має бути: батько, мати, які, НАВІТЬ, живуть у шлюбі, двоє маленьких дітей, які, НАВІТЬ, знають молитви, всі в більшості відвідують храм, принаймні стараються. Тобто зовнішньо – все дуже навіть окей. І тут мені на очі попались якісь сині амулети з зображенням ока. Це тільки тепер, пишучи це, я знаходжу інформацію, що цей «оберіг» має назву «Блакитний Око, Назар, Назар Бонджук, Матопетра». «Легенда приписує винахід цього артефакту дочки пророка Мухаммеда Фатімі. Коли її наречений відправлявся в далеку дорогу, вона подарувала йому зображення ока для того, щоб він повернувся до неї цілим і неушкодженим», - читаю далі, а ще: «В першу чергу зображення блакитного ока – це оберіг, який при сильному негативному впливі розколюється на кілька частин або тріскається. Це означає, що він взяв на себе те, що було направлено на його власника. Користуватися таким оберегом не можна. Його кидають в річку або закопують. Після цього слід завести новий амулет. Особливість Назара  полягає в тому, що він працює тільки в тому випадку, коли на виду. Носити його під одягом, як можна вчинити з більшістю амулетів, не вийде. Він служить і захистом, і попередженням злому людині, і як відволікаючий фактор для потенційного супротивника».

Цікаво, правда? І чесне слово, я без поняття був у той момент про те, що цей амулет означає, знав тільки що то не наше – не українське і, вже точно, не християнське. Мій цікавий погляд у той момент перехопив господар квартири і, справді мов блискавка, зняв його чимскоріш і сховав у руці. Повірте, мій погляд від того став ще більшим! За нього, як і личить нам, українцям, вступилась дружина, промовляючи: «Так, ми знаємо, але це всього лише сувенір…»

І таких сувенірів у наших домівках, на нашому вбранні, на наших місцях праці, у нашому славному транспорті, під нашими дверима, та, навіть, по наших деяких храмах – безліч. Повертаючись до історії, скажу лише, що під час тих кількох секунд, поки то тривало, я не сказав жодного слова, вони самі все знали!

І це, на мою скромну думку, є таким типовим прототипом фарисея ХХІ ст., який, ні, не лукавить, який любить хитрувати, причому з Тим, з ким точно не варто цього робити. «Так, ми знаємо, але це лише сувенір», або «Та це всього лише нитка на руці», чи ще «Раніше часи були такі, що ми не могли взяти шлюбу, а тепер (сміх) – та нам вже не до того», ну і моє улюблене «Та знаю я що то гріх, але ж так всі роблять».

Живучи своїм звичним ритмом, ми, на превеликий жаль часто забуваємо, що життя наше мало колись початок і тільки одному Богу відомо, коли вони примчить до свого фінішу. Безумно, у кожному з нас є щось від того сучасного фарисея, але давайте, хоча б під час того Великого посту до якого наближаємось, ми це «щось» змінимо на якість того біблійного митаря.

«Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той», - каже Христос про покірного митаря, який знайшов у собі мужність визнати свої гріхи та щиро покаятись із них. Він, вочевидь, не шукав своєї «правдочки», не лукавив та не хитрував із Господом, але в простоті свого серця сказав молитву, яку ми всі молимось по цей день: «Боже, милостивий будь мені грішному!»

Коли іспанський конкістадор Ернан Кортес висадився на береги сучасної Мексики для того, щоб її завоювати, його солдати чітко усвідомлювали, що племена Майї значно перебільшують їх чисельністю. Цей фактор міг би відіграти свою негативну роль на психіці та дусі воїнів, тому Кортес наказав потопити всі свої кораблі і солдати, не маючи на чому втікати, пішли і завоювали цю землю.

Як же ж часто у нашому житті не вистачає такого «кортеса», який би спалив за нами кораблі наших злих вчинків, з яких ми так часто сповідаємось, і до яких знову і знову повертаємось. Нехай ця митарева молитва, яка проголошує нам цю велику істину про Милосердного Бога, ніколи не зникає з наших уст, бо ж тільки із нею ми зможемо спалити на тих кораблях і того сучасного фарисейчика, який живе у кожному із нас.

Пасторальне планування

Жовтень 2018
Пн В Ср Ч Пт Сб Н
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31 1 2 3 4