Днями наша Церква відзначатиме одне з найбільших свят Церковного року - Зіслання Святого Духа. В зв'язку з цим, пропонуємо Вашій увазі кілька думок про іконографічну традицію нашої Церкви цього свята. Автор допису - о. Віталій Козінчук - доктор філософії за спеціальністю «Богослов’я», член Національної спілки художників України, провідний науковий співробітник Музею мистецтв Прикарпаття, декан гуманітарного факультету Івано-Франківського Богословського Університету.

Опис ікони: Автор невідомий. Ікона «Зіслання Святого Духа». XVIII ст. Дерево, левкас, темпера, олія.

Сьогодні українське іконографічне мистецтво переживає час свого нового відродження та духовного оновлення. Церковне малярство в XXI столітті повинно прагнути віднайти своє давнє містично-сакральне коріння між Сходом і Заходом, яке тяжіє до правдивого пізнання Бога, Який завжди живе і є прославлений у серцях та душах українського народу.

Після розважання над іконами «Свята всіх свят» «Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» і Його славного «Вознесіння». У фондовій збірці Музею мистецтв Прикарпаття є ікона, що закликає до молитовного роздуму всіх людей віри і любові над яскравим сюжетом «Зіслання Святого Духа» середини XVIII ст. Ця ікона, через мову пензля і молитви невідомого автора, нам оповідає про любов Бога до Його створіння та історичний початок Церкви Христової яке описано у книги Діянь святих апостолів (Дії. 2: 1-13)

Це лірична мистецька оповідь про Пресвяту Трійцю. Іконописець наче хотів нам християнам ХХІ століття оповісти богословське вчення, що через пізнання Бога образ нас спонукає щиро і назавжди полюбити Всевишнього і ближнього.

З самого початку життя у Христі і з Христом віруючий у Триєдиного Бога українець бажав, щоб його любов до Творця виражалася, по-перше, через євангельську любов Ісуса Христа, по-друге, через образ, який випромінює доброту, благодать і любов.

Ікона, яку представлено на молитовний роздум і огляд, не наганяє страх, не є занадто суворою чи лячною: з очей, з кожного лику святих випромінюється свята любов. А це спонукає до щирої молитви і розважання.

Ікона «Зіслання Святого Духа» передає справжню суть християнства, яке окрилене впливом і діянням Святого Духа. Основна богословська ідея образу – привести кожного до покаяння і життя у Христі Ісусі та показати велич і красу Бога: «… щоб у Його ім’я проповідувалось покаяння та відпущення гріхів усім народам» (Лк. 24: 47).

Краса врятує світ – так казали й писали мудреці в різні віки і в різних народів. Відданість українців красі була не останньою серед спонук зректися міфічного язичництва й віддатися розумом, серцем, усім єством істині, любові і красі християнської релігії. З любов’ю прийняли давні кияни в І столітті проповідь першопокликаного Ісусом Христом апостола Андрія на київській горі, де нині стоїть храм-красень імені цього апостола. Будучи язичниками, вони не убили Андрія, не вигнали його, а слухали його слова істини і спасіння біля підніжжя хреста, якого він вкопав у київську землю на віки. Це зерно істини Христа повільно проростало, допоки не прийшло до нас із Заходу від слов’янських християнських просвітителів Кирила і Мефодія. Пагін із зерна апостола Андрія заколосився щойно наприкінці Х століття: народ наш над Дніпром дозрів до прийняття релігії, в якій істина, краса і любов. Яку ж роль у цій тріаді посідає краса?

І вже київський князь Аскольд, за ним княгиня Ольга та її онук князь Володимир, бачачи, що зерно християнської істини зійшло на Українській землі, роблять спроби прийняти християнство на державному рівні всієї Київської Русі.

Нестор Літописець у своїй «Повісті минулих літ» описав, що коли князь Володимир (ще будучи язичником, але вже вирішив змінити релігію) вислав делегацію з Києва відвідати різні країни і довідатись, яка віра найкраща. Посли, побувавши там і там, останніми відвідали храм Софії Константинопольської, і повернувшись до Києва у доповіді Володимирові сказали: «І прийшли ми у грецьку землю, і ввели нас туди, де служать вони Богові своєму, і не знали – на небі чи на землі ми: бо нема на землі такого видовища і краси такої, і не знаємо, як розповісти про це. Знаємо ми лишень, що перебуває там Бог з людьми, і служба їхня краща, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути тієї краси, бо кожна людина, яка посмакує солодкого, не візьме потім гіркого».

Любов до Бога і до мистецької краси була одним з головних доказів Володимирових послів, чому слід приймати християнську віру, бо «не знали – на небі чи на землі ми»; «і нема на землі такого видовища і краси такої». Краса з’єдналась в Україні з істинною духовністю, церквою і мистецтвом.

Про це вдало оповідає запропонована на огляд ікона «Зіслання Святого Духа» середини XVIII ст. З огляду ікони можна почерпнути, чому український народ ніколи не вважав красу в християнському мистецтві спокусою, чарами, «обольщєніям», «прєлєстію», а одним із засобів прослави Бога, Який постраждав за нас, воскрес, вознісся на Небеса і зіслав Духа Святого, як Сам обіцяв був: «Я вам зішлю те, що Мій Отець обіцяв був» (Лк. 24: 49).

Отже, ікона «Зіслання Святого Духа» середини XVIII ст. спонукає до висновку, що сьогодні для українського стилю ікономалярства відкритий вільний шлях до саморозвитку й вдосконалення. З’являється нова і численна група мистців-ізографів, які прагнуть відродити давно забуті традиції Ранньої Церкви Христової побудовані на красі і святості; творити нове, як заповідали ранні святі отці Церкви, без пізніших вигадок. А наша багата українська християнська культура зуміла перейти через усі допущені Богом випробування, щоб нині і в майбутньому зберегти й примножити незбагненні духовні скарби національної школи істинного іконотворення яке збереглося у фондових сховищах і колекціях Музею мистецтв Прикарпаття.

Пасторальне планування

Серпень 2018
Пн В Ср Ч Пт Сб Н
30 31 1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31 1 2