Вже за 20 днів – 27 червня – цілою нашою Церквою будемо відзначати великий ювілей – 20-ліття проголошення блаженними беатифікованих новомучеників Української Греко-Католицької Церкви. Готуючись до цього Ювілею, Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ пропонує спільно кожного дня відкривати для себе цих наших великих заступників, які вже споглядають красу Божого обличчя та моляться за нас.

Сьогодні хочемо познайомити Вас із особою Владики Никити Будки – першого Екзарха Канади, єпископа-помічника Львівської архиєпархії.

Дитинство і родина

Майбутній священномученик Никита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка (Збаразький повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Збаразький район, Тернопільська область, Україна) в селянській сім’ї Михайла та Марії Будки.

Освіта

Початкову освіту здобув у родинному селі, після чого розпочав навчання у Тернопільській класичній гімназії. У 1897 році закінчив її з відзнакою, а опісля провів три роки гувернером у родині принцеси Тереси Сап’єги. Там був вихователем дітей князя Павела Сапіги в с. Більче-Золоте (нині Борщівського району).

Після цього відбував військову службу протягом року в 51 полку піхоти у Відні. По завершенні служби був демобілізований у званні кадета. Відтак впродовж чотирьох років вивчав право у Львівському університеті.

1901 рік був бурхливим і сповненим різних подій в австрійській Галичині. У столичному місті Львові українські студенти вийшли з університету на знак протесту проти дискримінації з боку польської адміністрації. Новопризначений митрополит Андрей Шептицький підтримав їх у їхніх протестах та відкликав своїх семінаристів з університету, відправивши їх до престижної єзуїтської колегії Canisianum в Інсбруку (Австрія). Наступного 1902 року Никита Будка завершив військову службу, і відновивши священичу формацію, також був відправлений митрополитом до Канізіанума. Там він вступив до лав українських семінаристів, деяким з яких згодом судилося грати провідні ролі в Українській Церкві. Серед їхнього числа були Йосиф Сліпий, майбутній голова Церкви, Казимир Шептицький, майбутній отець Климентій, брат митрополита та архимандрит монахів Студитів; Йосиф Боцян, майбутній єпископ Луцький; Костянтин Богачевський, майбутній митрополит США; Іван Лятишевський та Андрій Іщак, котрі мали поділити долю Будки щодо арешту, ув’язнення та вінця мученицької смерті заради віри.

Священниче служіння

14 жовтня 1905 року був рукоположений митрополитом Андреєм Шептицьким на священника та призначений префектом Духовної семінарії у Львові. У той сам час він приготував докторську дисертацію, представив її сенатові у Відні, який її прийняв (1909 — Діссертация докторска: Дисциплїна Грецкої Церкви в сьвітлі полєміки за часів Фотия). Під час студій (1907 р.) організував філію австрійського Товариства св. Рафаїла для охорони українських емігрантів з Галичини та Буковини: працював у цій організації п’ять років як редактор часопису «Еміґрант», що виходив у Львові за адресою: площа св. Юра, 5. Крім праці префектом семінарії о. Никита виконував обов’язки радника подружнього трибуналу та референта імміграційних справ. Опікувався українськими емігрантами в Австрії, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Канаді та Боснії.

Єпископська діяльність

15 липня 1912 року о. д-ра Никиту іменовано єпископом для українців греко-католиків у Канаді, 13 жовтня 1912 року його у Святоюрському соборі Львова було висвячено митрополитом Андреєм Шептицьким, єпископом Перемиським, Самбірським та Сяноцьким Костянтином Чеховичем та єпископом Станіславівським Григорієм Хомишином.

Новина про призначення Никити Будки новим єпископом була розголошена у різних католицьких виданнях. Зокрема, часопис «Душпастир» повідомив: «Наші брати-католики у далекій Канаді, які у пошуках кращої долі для себе та своїх дітей були змушені залишити у рідній землі все найдорожче, втішаються новиною про це призначення. Крім того, вони мають ще більшу причину святкувати, оскільки їх новий єпископ є правдивим чоловіком Божим, який присвятив своє життя помочі нужденним, і який палко бажає, аби всі українці в Канаді були вірними дітьми Бога та Святої Католицької Церкви».

29 листопада 1912 року владика Никита Будка, разом із о. Йосифом Сембратовичем (у ролі перекладача) та о. Іваном Балою, від’їжджають до Канади на тихоокеанському кораблі «Імператриця Британії» із Ліверпуля (Великобританія). 6 грудня вони прибувають до Галіфаксу (провінція Нова Шотландія, Канада). У суботу, 7 грудня, «Імператриця Британії» продовжила рух до Сент-Джона (провінція Нью-Брансвік), де Никита Будка та його супутники висадилися. Вони продовжили рух до Монреаля та відслужили свою першу Божественну Літургію на канадській землі у неділю, 8 грудня 1912 року. Отець Іван Бала вирушив до Вінніпегу, щоб підготувати все до інтронізації єпископа, а Никита Будка та Йосиф Сембратович відвідали канадські церкви та державних діячів в Оттаві та Торонто.

16 грудня владика прибуває до Оттави, де його приймає Генеральний губернатор Його королівська високість герцог Коннаутський, разом із прем’єр-міністром, сером Робертом Борденом.

Прибуття владики до Вінніпегу було заплановане на 18 грудня. Саме цього зимового дня чимало вірних зібралися і терпеливо очікували на станції, аби привітати владику. Однак несприятлива погода затримала прибуття потягу, і вже трохи менша група вірян зустріла владику на Вінніпезькій залізниці наступного дня. Таким чином, Никита Будка та Йосиф Сембратович прибули до Вінніпегу 19 грудня, на свято Святого Миколая Чудотворця за Юліанським календарем.

Того ж року Папа Римський Пій Х іменував його Ординарієм для українців греко-католиків у Канаді.

Вже за три місяці перебування в Канаді, у березні 1913 року, владика Никита Будка відправив отця Йосифа Сембратовича назад в австрійську Галичину (Західна Україна), щоб набрати священників для служіння в Канаді. Через рік, у січні 1914 року, отець Іван Бала попросив дозволу повернутися на батьківщину, щоб провадити монаше життя як редемпторист. Єпископ Никита Будка неохоче дав отцеві Іванові дозвіл на це за умови, що він повернеться до Канади після закінчення навчання у новіціаті. Однак, коли в серпні 1914 року спалахнула Перша світова війна, ні Бала, ні Сембратович не змогли залишити Австро-Угорщину, не кажучи вже про приїзд до Канади, країни, з якою ця Імперія воювала. Після війни отець Йосиф Сембратович повернувся на служіння до Сполучених Штатів, а отець Бала дотримався обіцянки і, повернувшись до Канади, служив на місіях редемптористів східного обряду.

Призначення Кир Никити було конечним. Причиною цього стало повернення о. Миколи Струтинського до США з Вінніпеґа в серпні 1907 року, щоби надати допомогу канадським церковним громадам. Він одразу розгорнув організаційну роботу, заклавши тверді основи під парафію свв. Володимира й Ольги, допомагав у оформленні нових церковних статутів, відбув низку поїздок по церковних парафіях Манітоби, Саскачевану й Альберти, писав статті й заклики до преси, наголошуючи на боротьбі за свої, українські, церковні права.

Бо насправді на початку ХХ ст. у Канаді велася боротьба за унезалежнення Руської греко-католицької церкви. Почали поширювати підписи петицій до митрополита Андрея Шептицького, щоби він, як Глава Руської ГКЦ, завітав до Канади й «став у обороні обряду, повіреного йому руським народом». Готувався ґрунт до приїзду митрополита до Канади зі Львова на Євхаристійний конґрес увесь 1909 рік. Довелось організувати Комітет для оборони українського народу та його греко-католицької віри в протистоянні з французькими єпископами в Канаді й іншими силами, що діяли супроти визнання окремої РГКЦ. Шестичленний комітет, очолюваний Йосифом Кульчицьким, оприлюднив меморандум, підготовлений редемптористським ідеалістом о. Генріхом Бульсом, були вислані листи про релігійну ситуацію серед українців до президента Товариства поширення Католицької церкви в Канаді о. д-ра Альфреда Едварда Бурке з проханням, аби він представив їх учасникам Першого Канадського собору. Цей Собор таки відбувся 1909 року, на ньому обговорювалися церковні справи українців і про їхню потребу в українському владиці.

Іншою підставою для оформлення УГКЦ у Канаді як окремої самостійної церковної одиниці був приїзд слуги Божого митрополита Андрея на Євхаристійний конґрес, що відбувся в Монреалі 1910-го року. Не тільки українські громади, а й канадські з великими почестями вітали митрополита повсюди, де він появлявся, відвідуючи при цій нагоді своїх вірних від океану до океану. Його меморандум, датований 18 березня 1911 року, був адресований римо-католицьким єпископам Канади, у ньому описано «Бажання українського народу», «Необхідність католицького авторитету серед українців» і «Необхідність керівного органу з осередком». Свій меморандум він підтвердив статистичними даними про існування українських церков і громад у Канаді. Переконаний наочними аргументами, навіть архиєпископ Сент-Боніфасу Аделярд Лянжевен змістовно повідомив Апостольського делегата в Римі про свою згоду на оформлення незалежного єпископства УГКЦ. Тож можна ствердити, що таким чином упала остання фортеця спротиву. Так дійшло, коротко кажучи, до номінації Ватиканом першого українського єпископа на всю Канаду. Цю посаду обійняв префект Духовної семінарії у Львові о. д-р Никита Будка.

22 грудня 1912 року, на свято Непорочного Зачаття, у церкві Св. Миколая у Вінніпезі на вулиці МакГрегора владика Никита Будка відправив архиєрейську Службу Божу та відбув урочисте введення в уряд. Одягнений у єпископські ризи руського єпископату та з мітрою на голові преосвященний єпископ Никита Будка вийшов з резиденції отців василіян до церкви, де його прийняли представники конгрегації і де він отримав ключі від церкви з рук преподобного отця Філіпова, настоятеля василіян. Церква була цілковито заповнена і майже дві тисячі руських католиків були зобов’язані залишатися на вулиці під час богослужіння. Преосвященний владика Никита Будька очолював Божественну Літургію у співслужінні із преподобними отцями Дідиком, Делаєром, Крижановським та Гурою, — двоє останніх були з Мундаре (провінція Альберта) відповідно. Преосвященний отець Сембратович здійснював служіння церемонімейстра і йому допомагав секретар єпископа преподобний отець Бала. Святкування прикрасив вечірній концертний виступ учнів школи св. Миколая. Вірні української католицької церкви з радістю зустріли свого першого єпископа. Прибувши до Вінніпегу, владика Будка застав тут дванадцять священників з України, чотирьох бельгійських редемптористів та п’ятьох священиків франко-канадського походження. Усі разом вони обслуговували близько 150 000 греко-католицьких вірних у 80 парафіях. Маючи попередній досвід праці з іммігрантами, новий владика інтенсивно розпочав візитації, та поступово налагодив порядок у величезній єпархії.

Преосвященний владика купив для себе скромний дім у Вінніпезі для помешкання та душпастирської праці, а церква Св. Миколая була для нього головним пристановищем. Перша єпископська резиденція знаходилася по вулиці 511 Домініон у м. Вінніпезі. Владика відвідував українські церкви й організовані при них громадські установи, долаючи величезну територію від Атлантичного до Тихого океанів. Узявши на себе управління такою єпархією, він тим завершив перший розділ історії існування нашої Церкви в Канаді.

У квітні 1913 року владика Будка видає два перші душпастирські листи: «Дороговказ для Русинів, що їдуть до Канади» та «Про потребу зорганізуватися». Третій душпастирський лист «Про 160-ту річницю свободи нашої Церкви» вийшов у травні. До листопада був готовий ще один лист під назвою «Ми — русини греко-католики». 1913 року, як тільки був отриманий дозвіл на заснування єпархії, була офіційно встановлена Українська Католицька Єпископська Корпорація Канади. Для добра вірних нашої Церкви владика офіційно залагодив домініальну інкорпорацію й окремі інкорпорації для провінцій Онтаріо, Манітоба, Саскачеван і Альберта. Ці інкорпорації дали право українському народові в Канаді володіти й керувати власним майном церковного заряду. У той час до неї увійшло п’ятдесят українських католицьких церков з усієї Канади. До 1922 року їх кількість зросла до ста шістдесяти. Заслуги єпископа Никити Будки в розбудові церковного і громадського життя українців в Канаді дуже великі.

Єпископ Никита віддав канадську єпархію під покров Пресвятої Богородиці, про що свідчить його Пастирський лист від 20 квітня 1913 року. Відвідувати українські колонії по цілій Канаді та їздити на далекі відстані владиці було нелегко, однак він радо зносив усі ці труднощі. Підтримував будівництво нових церков, зокрема на сході Канади, приїжджав на їх освячення. Невсипущий владика старався спроваджувати нових священиків, яких завжди бракувало. Для цього він не жалів власних грошей, хоч сам жив убого. Він був свідомий того, що робить добро для своїх вірних.

З 27 до 29 листопада 1914 року в Йорктоні, у монастирі отців редемптористів, відбувся Собор українського духовенства під проводом владики Никити Будки. Під час нарад було представлено й обговорено найважливіші правила нашої Церкви, напрацьовано практичні вказівки й інші напрямки, щоб ними об’єднати душпастирські дії на усій території Канади. Ті рішення було видано окремою книгою під назвою «Правила Церкви».

Вірні, які мешкали у віддалених районах, надзвичайно тішилися відвідинам свого владики, про що засвідчують наступні рядки (невідомого автора), опубліковані в українському католицькому часописі «Поступ» (Progress/Postup, Неділя, 13–20 січня,1980 — Рік XXI. №.2–3 (961–2), с. 2.

«Владика Будка був справжнім місіонарем. Часто він виїжджав поза Вінніпег, в місійні церкви, аби служити Службу Божу як звичайний священик-місіонар, без жодних зайвих урочистостей. За службу він отримував десять доларів, як і будь-який звичайний священик в ті часи. Неодноразово відвідував владика українську католицьку церкву в Гленхоуп, Манітоба, аби відправити на місці Різдвяні чи Йорданські богослужіння, що в тій часи ставалося не часто. Першопоселенці манітобських околиць Маккрері та Гленелла пам’ятають, як льодяні вітри та сорокаградусні морози вітали владику вночі на залізниці, коли приїздив до Маккрері. Від залізниці добирався до найближчої церкви п’ятнадцять-двадцять миль санями, інколи запряженими неквапливим волом. Часом, аби захистити владику від холоду в дорозі, під ноги йому клали великий розігрітий камінь. Цей камінь мав якось тримати владику більш-менш у теплі, аж доки не приїдуть до місця призначення, де знесилений, міг перепочити в якійсь самотній фермерській хатині.»

«Поміж іншими своїми талантами, владика Будка мав неперевершений дар до розповідей. Згромаджені на фермі або у церковній світлиці, люди могли годинами зосереджено слухати його розповіді. У тому, що люди округів Маккрері або Гленелла до сьогодні є католиками, є чимала заслуга саме владики Будки».

1914 року владика пережив сильне потрясіння через контроверсію стосовно своїх двох душпастирських листів. Австро-Угорщина була знана захистом українських греко-католиків від Польщі та Росії, тому коли 1914 року був вбитий австрійський наслідник престолу, владика підтримав заклик австрійського уряду до своїх громадян піднятися на захист вітчизни. (У ті часи українські іммігранти з Галичини та Буковини за паспортами були громадянами саме Австро-Угорської імперії).

Спочатку владика заохотив українців, що проживали у Канаді, сповнити свій обов’язок щодо Австрії (вважаючи неминучою війну поміж Австрією і Росією). Однак за тиждень, коли Канада вступила у війну (Великобританія оголосила війну Німеччині), він видав другого листа, відкликаючи свою попередню позицію та заохочуючи іммігрантів засвідчити свої вірність Канаді та Великобританії. Не зважаючи на те, що під час Першої Світової війни 5000 українських іммігрантів були ув’язнені в канадських концентраційних таборах, владика Будка непохитно відстоював вірність Канаді. Однак його противники використовували проти нього його перший лист. 8 липня 1918 року у містечку Хаффорд, провінції Саскачеван, владику Будку арештували за антиурядову пропаганду. Під час судового розгляду справи 15 липня 1918 року звинувачення були спростовані, справу закрито, а на позивача наклали штраф в п’ять доларів.

Однак на цьому негаразди не скінчилися. 1919 року Вінніпезька Спілка Ветеранів Великої війни одинадцять разів висувала проти владики Будки звинувачення у державній зраді. Після ще одного судового розгляду (який відбувся на прохання самого єпископа, аби відстояти добре ім’я) обвинувачення проти владики були знову спростовані через брак підстав або доказів. Суддя ж вибачився перед владикою та похвалив його патріотизм.

У 1918 році прийняв канадське громадянство. Того ж року організував два просвітньо-фермерських з’їзди, а в 1919-у заснував Українську Народну Раду у Вінніпезі.

Протягом свого перебування у Канаді (1912–1927 роки) владика Будка подбав про заснування кількох так званих «бурс» (грошових стипендій для студентів) в західних провінціях. Прикладом таких стипендій були стипендія Митрополита Андрея Шетпицького у Сент-Боніфасі біля Вінніпега та стипендія Тараса Шевченка в Едмонтоні. На цю бурсу імені Тараса Шевченка єпископ пожертвував 3 тис. канадійських доларів, часто відвідував учнів, розмовляв із ними, виголошував перед ними доповіді та промови.

1918 року було видано молитовник під назвою «Християнська родина», який містив десять пастирських листів, почав виходити місячник «Єпархіальний вісник» (1923), у якому владика закликав вірних дієцезії до взаємної допомоги та єдності, запрошував батьків будувати рідні школи, щоби діти й молодь у них навчалися української мови, віри, молитов, історії й української культури — пісень, танців, звичаїв, обрядів, а також рідного слова та письма.

Попри чисто церковну діяльність, візитації, катехизації, видавання богослужбових книг, катехизмів, пастирських листів, поучень, проповідей, єпископ приклав руку й до освіти та громадського життя. Подбав теж і про газету для старших («Канадійський Русин»), закладав шпиталі, які віддавав в опіку сестер служебниць. Світські товариства й організації знаходили свої домівки й приміщення в церковних залах.

Сам він мав добру вдачу, був доступним для всіх, щирим, добросердечним, відданим справам нашої Церкви, жертвував для неї всі свої сили. Він був справжнім єпископом-піонером, який заклав сильний фундамент під розбудову та розвиток Української Греко-Католицької Церкви у Канаді.

Владика також заснував академію Пресвятого Серця та Колегію св. Йосифа у Йорктоні, Саскачеван. Він подорожував по всій країні, освячуючи церкви, світлиці, школи та інституції. Від’їжджаючи 1927 року з Канади, владика Будка залишав по собі двадцять дев’ять єпархіальних священиків, вісімнадцять ієромонахів, двісті дев’яносто дев’ять парафій та місій, двадцять шість вечірніх українських шкіл, формаційні новіціатські доми Чину Василіан та Редемптористів, п’ять сиротинців, 200 000 вірних і багато більше…

Повернення на Батьківщину

1928 року владика Будка був змушений передати свій уряд за станом здоров’я. Він надіявся повернутися до Канади і неодноразово звертався із таким проханням, аби відновити свій паспорт та сплатити борги. У листопаді 1928 року він складає свої повноваження як єпископ для українців Канади.

У 1928 році повертається до Львова і стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові.

Невдовзі після повернення до рідного краю, владика Будка починає в особливий спосіб опікуватися Зарваницькою святинею (Тернопільська область, Україна). Меморіальна дошка на честь Никити Будки була встановлена у Зарваниці 2000 року.

Арешт та заслання

На початку 1945 року за наказом Йосифа Сталіна було приготовано план «заходів», що мали на меті відірвати греко-католицькі парафії в СРСР від єдності з Ватиканом і поступово прилучити їх до Російської Православної Церкви. Було вирішено розправитися з католицьким єпископатом.

11 квітня 1945 року владика Никита Будка був ув’язнений разом з іншими владиками УГКЦ: Митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Григорієм Хомишиним, єпископом Станіславівським, Миколаєм Чарнецьким, апостольським екзархом Волині та Підляшшя, та Іваном Лятишевським, єпископом-помічником Станіславівським. Його звинувачено в тому, що він викладав у підпільній семінарії, відправляв в 1939 р. панахиди жертвам більшовицького терору, агітував за відокремлення України від СРСР.

В ході слідства з боку слідчих єпископ Никита Будка зазнав неймовірних тортур, мордувань, знущань і голодувань. Був засуджений на 8 років позбавлення волі й засланий до Каралагу — концтабору з особливим режимом в степах Казахстану, біля Караганди. В концтаборі виконував непосильну важку фізичну роботу.

Так, у сорокових роках ХХ століття починалася історія Греко-Католицької Церкви в Казахстані — там де опинилися тисячі її вірних, що були депортовані із Західної України.

Смерть та беатифікація

Помер владика Никита Будка 1 жовтня 1949 року «від серцевого нападу» у таборі Караганди, у віці 72 років. Місце поховання — невідоме, хоч відомо, що воно знаходилось на одному із цвинтарів Карлагу, біля села Каражар. Але, хоча мешканці села нічого не знають і нічого не чули про табірний цвинтар, врешті-решт з’ясувалося, що він був на тому місці, де сьогодні розміщена свиноферма.

Єпископ Никита Будка та інші українські католики, які були піддані кримінальній відповідальності злочинним режимом, були політично реабілітовані у вересні 1991 року. Це сталося менше ніж через місяць після здобуття Україною незалежності.

Влада Казахстану підтвердила, що Никита Будка відбував покарання в таборі в’язниці Караджара поблизу Караганди, де він помер від серцевих захворювань 28 вересня 1949 року. Додаткова документація, отримана неофіційно в 1995 році, уточнює, що Никита Будка прибув до табору 5 липня 1946 року і був прийнятий до лікарні неподалік 14 жовтня 1947 року, у свято його покровительки, Покрови Божої Матері згідно з Юліанським календарем. Цей день також був сорок другою річницею його священичої хіротонії та тридцять п’ятою річницею його єпископської хіротонії. Навіть дата його смерті припала на сорок другу річницю його свячень в дияконат.

У 1988 році архиєпископ Володимир Стернюк переказав історію, яку він чув у таборах про те, що Никита Будка помер у лікарні, а його останки залишаються в лісі, де їх ніколи не знайдуть. Документи, якими ми зараз володіємо, суперечливі: один стверджує, що він помер у лікарні Джартас, а його тіло відтак було перевезено назад до таборової в’язниці, щоб оглянути його та поховати на тюремному кладовищі 2 жовтня. Ця версія пояснила б походження деяких легенд про зникнення його останків з лікарні. В інших документах зазначається, що він помер у самій таборовій в’язниці, яка все ще класифікується, можливо, як амбулаторна лікарня.

Вирішення розбіжностей у існуючих даних та перевірка наявної документації потребує кращої співпраці між українськими католицькими представниками та державними установами в Казахстані, Україні та Росії. Найкращим способом домогтися правди було б, щоб уряд Канади вимагав повного розслідування деталей ув’язнення та смерті громадянина Канади, котрого 13 мільйонів католиків по всій Канаді і 1 мільярд католиків по всьому світі вшановують як блаженного мученика.

27 червня 2001 року був беатифікований Святішим Отцем папою Іваном Павлом ІІ.

Інформацію взято із сайту Синоду Єпископів УГКЦ