Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Офіційний медіаресурс

 У вівторок, 8 вересня 2015 р., у Ватикані відбулося представлення реформи, яку Папа Франциск здійснив щодо канонічних процесів визнання недійсності подружжя, оприлюднивши два документи: «Mitis Iudex Dominus Iesus» (Смиренний Суддя Господь Ісус) та «Mitis et misericors Iesus» (Смиренний і Милосердний Ісус), якими внесено зміни до Кодексу Канонічного Права (далі ККП) та Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ) відповідно. Разом з цими двома документами оприлюднено «Процесуальні правила ведення процесів визнання недійсності Таїнства Подружжя».

Багато ЗМІ, наввипередки один одному, публікували власні стрічки новин з заголовками на кшталт «Папа спростив і скоротив процедуру церковного розлучення»; «Відтепер процеси в церковних т трибуналах будуть безкоштовними», «Папа Франциск дозволив католикам розлучення» і тд. Що ж насправді відбулося?

Найперше необхідно підкреслити, що ці два документи жодним чином не міняють доктрину Католицької Церкви щодо нерозривності подружжя, а лише змінюють певні правила ведення процесу визнання недійсності подружжя.

Ця реформа є третьою реформою подружніх процесів в історії Католицької Церкви після реформ Венедикта XIV у 1741 р. та реформи Пія Х у 1908 р. Головна її характеристика полягає не стільки у зміні канонічного подружнього процесу, скільки наголошенні н богословських та еклезіологічних принципах, які є її базою[1].

Оприлюднені нововведення вступають в дію не відразу. Період vacatio legis, тобто часу протягом якого як вірні, так Єпископи та всі працівники церковних трибуналів мають можливість ознайомитися з документами, вивчити їх зміст, отримати певні роз’яснення стосовно подальшої процедури, становить три місяці. Таким чином зміни до Кодексу Канонічного Права і Кодексу Канонів Східніх Церков входять в дію і починають зобов’язувати 8 грудня 2015 року, в день коли Католицька Церква святкує Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці (за григорянським календарем). До цієї дати церковні трибунали, в тому числі трибунали УГКЦ, працюють за чинними і діючими на сьогодні нормами ККСЦ.

Вірним слід завжди пам’ятати, що Святе Таїнство Подружжя – це нерозривний союз між чоловіком і жінкою, заснований Богом, який призначений для сумісного життя членів подружжя та народження й виховання дітей. Церква чітко дотримується власних принципів і приписів подружнього права для того, щоб зберегти стабільність, нерозривність і святість подружжя.

Передумовою укладення правосильного церковного подружжя є дотримання трьох загальних приписів: відсутність канонічних перешкод до прийняття Таїнства Подружжя; добра та непримушена воля взяти шлюб та додержання канонічної форми вінчання. Законно і правосильно звершене Таїнство Подружжя є нерозривним. Під час уділення Таїнства Подружжя священик повторює слова Христа: «що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає». Однак існує низка чинників, які можуть стати на перешкоді його дійсного встановлення, навіть якщо й були дотримані зовнішні церемонії.

У таких ситуаціях церковний законодавець передбачив спеціальну канонічну процедуру, яку хибно називають «церковне розлучення». Насправді йдеться про процес визнання недійсності церковного шлюбу. Під час цього судового процесу відбувається з’ясування обставин, за яких було укладене подружжя, вивчення фактів спільного проживання чоловіка і дружини і того, наскільки відповідально вони ставляться до взятих на себе подружніх обов’язків стосовно одне одного та своїх дітей, а також чи було дотримано канонічну форму вінчання. У разі недодержання принаймні одного з вищеперелічених пунктів подружжя визнають недійсним. Іншими словами, подружжя не існувало від початку, а тому чоловік і дружина вільні та можуть законно вступити в новий подружній союз. Або ж, навпаки, звершене раніше подружжя визнається дійсним – чоловік і жінка зобов’язані дотримуватися обов’язків, які випливають із його нерозривності. Отже, процес визнання недійсності Таїнства Подружжя – це один із передбачених церковним законодавцем процесів, за допомогою якого вірні християни, звернувшись до судового органу Церкви, можуть отримати підтвердження недійсності власного подружжя.

Процес визнання недійсності церковного шлюбу регулюють кан. 1185-1342 і кан. 1357-1377 Кодексу канонів Східних Церков. Власне, Motu Proprio[2] Mitis et misericors Iesus, підписаний Римський Архиєреєм Франциском 15 серпня 2015 року, тобто в день коли Католицька Церква святкує Успіння Пресвятої Богородиці (за григорянським календарем) і проголошений 8 вересня 2015 р. вносить зміни до кан. 1357-1377 ККСЦ.

Для вірних римо-католицької Церкви процес визнання недійсності Таїнства Подружжя регулюють канн.1501-1655 і канн. 1671-1691 ККП. Motu Proprio Mitis iudex Dominus Iesus, ідентично підписаний Римський Архиєреєм Франциском 15 серпня 2015 року і проголошений 8 вересня 2015 р, в день коли Католицька Церква святкує Різдво Пресвятої Богородиці (за григорянським календарем), вносить зміни до кан. 1671-1691 ККП.

Основні зміни, які вніс церковний законодавець можна окреслити кількома пунктами:

1.      Скасовано необхідність однозгідного вироку двох ступенів суду (новий кан. 1365 ККСЦ). Від тепер, якщо трибунал першого ступеня судочинства визнав Подружжя недійсним, і не було подано у приписаний правом час апеляції, обидві сторони є вільного стану і можуть, якщо бажають і не мають перешкод чи заборон установлених церковним трибуналом, взяти новий церковний шлюб. Іншими словами, для винесення правосильного вироку вистарчає моральної впевненості судді першої інстанції (див. кан. 1291 ККСЦ). На практиці це означатиме, що термін розгляду справ суттєво скоротиться, адже тепер не потрібно буде чекати лишніх пів року, а то й більше, щоб отримати потвердження вироку першого ступеня судочинства на апеляційному ступені.

Святіший Отець Франциск окремим рядком приписав, що припис канону 1365 ККСЦ застосовуватиметься до вироків яким визнається недійсність Подружжя починаючи з дня коли зміни набудуть чинності, а саме з 8 грудня 2015 р.

2.      Можливість призначення одноосібного судді (новий кан. 1359 § 4 ККСЦ). Таке призначення залишено на розсуд Єпископа, якщо у власній Єпархії неможливо утворити церковний трибунал для розгляду в тому числі подружніх процесів (для прикладу, через брак відповідно підготовлених компетентних працівників) чи неможливо звернутися до трибуналу найближчої єпархії. В такому випадку законодавець дає можливість єпархіальному Єпископу доручити (committat) на першому ступені судочинства ведення подружніх процесів одноосібному судді, священнослужителю, який повинен взяти для допомоги двох помічників-ассесорів, затверджених Єпископом. Цьому одноосібному судді, якщо не передбачено чогось іншого, належать функції, які зазвичай належать Колегії суддів, її голові та судді-доповідачу.

3.      Єпископ – суддя. Вчення Другого Ватиканського Собору знаходить своє застосування в даному випадку коли єпархіальний Єпископ в єпархії, для якої є Голова і Отець, є також суддею для вірних доручених його опіці. У виконанні цього завдання (munus) Єпископ не повинен делегувати здійснення судочинства своїм співпрацівникам в єпархіальній курії. Це стосується насамперед скороченого процесу. Слід нагадати, що подібне нововведення стосується виключно процесу визнання недійсності подружжя, адже принцип, відповідно до якого суддею на першому ступені судочинства у кожній єпархії і для всіх справ, не вилучених виразно на підставі права, є єпархіяльний Єпископ, передбачений редакцією ККСЦ ще з 1990 року у кан. 1066 § 1 ККСЦ і залишається чинним.

4.      Скорочений процес (нові канн. 1369-1373 ККСЦ). З метою скоротити розгляд справи вводиться форма т.зв. скороченого процесу, який можна застосовувати у випадках коли недійсність подружжя є явною. Щоб уникнути ризику запровадження «церковного розлучення» тим самим наражаючи на небезпеку принцип нерозривності подружжя (див. Мт. 19, 6) Святіший Отець Франциск поклав на плечі саме Єпископа (Episcopo eparchiali competit), який в силу свого пасторального уряду разом зі Святим Петром і його наступником гарантом католицької віри і дисципліни, відповідальність за провадження цього скороченого процесу.

5.      Апеляція до Митрополита. Це нововведення стосується в більшості римо-католицької Церкви у якій в деяких країнах система апеляції є дещо відмінною[3]. Для Східніх Католицьких Церков, в тому числі для УГКЦ, апеляція від вироку трибуналу першого ступеня судочинства розглядається трибуналом єпархії Митрополита (кан. 1064 § 1 ККСЦ і тепер вже новий кан. 1359 § 5 ККСЦ), тому в даному випадку законодавець лиш підкреслив важливість митрополичого осідку, як ознаки синодальності в Церкві.

6.      Роль Синодів Єпископів у Східніх Церквах. Законодавець нагадує і постановляє, щоб Синоди Єпископів поважали право єпархіальних Єпископів організовувати і здійснювати судову владу у власній єпархії. Водночас, Синоди Єпископів повинні турбуватися щоб по можливості подружні процеси були безкоштовними, дбаючи однак щоб при цьому працівникам церковних трибуналів було гарантовано належне і гідне фінансове утримання.

7.      Апеляція до Святого Престолу. Як знак поваги давнього юридичного принципу та щоб підкреслити зв'язок між осідком Святого Петра та місцевими Церквами, залишається чинною можливість кожного апелювати до Апостольського Апеляційного Трибуналу Римської Роти. Якщо говорити про УГКЦ, то дана можливість може мати застосування тільки на підставі кан. 1059 ККСЦ відповідно до якого «з уваги на верховенство Римського Архієрея кожний вірний може свою справу із суду будь-якого ступеня і на будь-якій стадії спору передати самому Римському Архієреєві, який є для всього католицького світу найвищим суддею і який сам особисто судить або через трибунали Апостольського Престолу, або через ним делегованих суддів». У всіх інших випадках для вірних УГКЦ в межах її території залишається чинним кан. 1063 та вже згадуваний кан. 1064 § 1 ККСЦ, відповідно до якого трибуналом другого ступеня судочинства є трибунал єпархії Митрополита, а трибуналом третього ступеня судочинства є Трибунал Верховного Архиєпископа УГКЦ.

 

Вважається за необхідне пролити світло на т. зв. скорочений процес, передбачений новими канн. 1369-1373 ККСЦ. Законодавець постановив, що провадження даного процесу можливо лише у випадках: 1) коли прохання подане обома сторонами, чи одним із подружжя, однак за згодою іншого; 2) коли недійсність подружжя підтверджена фактами чи особами, підтримана доказами очевидними доказами і документами, які не потребують довгого дослідження, однак чітко свідчать про недійсність подружжя.

Серед причин, які можуть бути підставою для проваження процесу за скороченою процедурою Арт. 14 § 1 Процесуальних правил ведення процесів визнання недійсності Таїнства Подружжя, які є частиною Motu Proprio Mitis et misericors Iesus, виокремлює зокрема наступні: брак віри, який може спричинити симуляцію подружньої згоди; помилка, яка впливає на вольове рішення особи про шлюб; дуже коротке спільне подружнє життя; вчинення аборту з метою запобігти дітонародженню; перелюб вчинений в часі вінчання або ж відразу після укладення Таїнства Подружжя; умисне приховання стерильності чи іншої важкої хвороби або дітей, народжених від попередніх відносин чи то приховання факту ув’язнення; непередбачена і не планована передшлюбна вагітність; фізичне насильство спричинене з метою висловлення подружньої згоди; брак достатнього користування розумом, засвідчений відповідними медичними документами тощо.

Будь які документи, прохання, а головно Позовну скаргу, навіть якщо йдеться про можливість провадження скороченого процесу безпосередньо єпархіальним Єпископом, слід подавати до канцелярії єпархіального трибуналу, на ім’я судового вікарія єпархії. Він у свою чергу, відповідно до нового кан.1362 § 2 ККСЦ, вивчивши всі факти та представлені докази, приймає рішення чи процес слід провадити за звичайною процедурою чи за скороченою.

Отримавши відповідне прохання судовий вікарій, якщо вирішить, що можна провести подружній процес за скороченою процедурою, відповідно до нових кан. 1362 § 4 ККСЦ і кан 1371 ККСЦ визначивши предмет спору, повинен призначити інструктора справи (ним, відповідно до Арт. 16 Процесуальних правил ведення процесів визнання недійсності Таїнства Подружжя, може бути сам судовий вікарій ) і асесора (помічника). Далі, судовий вікарій власним Декретом повинен викликати до трибуналу усіх тих, хто зобов’язаний правом брати участь у процесі, а саме обидві сторони та захисника подружнього вузла. Сторони зобов’язані протягом тридцяти днів з’явитися до трибуналу для дачі свідчень.

Відповідно до нового кан. 1372 ККСЦ, інструктор, зібравши факти та докази, призначає п’ятнадцятиденний термін для подання зауважень на користь дійсності і правосильності подружжя, а також зауваження сторін, якщо такі будуть.

Єпархіальний Єпископ і тільки він[4], отримавши всі акти справи, проконсультувавшись з інструктором і асесором (помічником), зваживши на зауваження захисника подружнього вузла, а також зауваження сторін, у випадку коли такі будуть, якщо осягнув моральну впевненість щодо визнання подружжя недійсним, то оголошує вирок. Якщо Єпископ не осягнув моральної впевненості, то справа скеровується до розгляду згідно зі звичайною процедурою (див. новий кан. 1373 § 1 ККСЦ).

Відповідно до нового кан. 1373 § 2 ККСЦ, текст вироку з відповідними мотиваціями повідомляється сторонам у звичний спосіб.

Законодавець у новому кан. 1373 § 3 ККСЦ передбачив можливість подати апеляцію проти вироку єпархіального Єпископа до Митрополита. Якщо ж вирок, яким визнано недійсним якесь подружжя, був винесений самим Митрополитом, або Єпископом, який немає вищої влади ніж сам Римський Архиєрей, то апеляція подається до Єпископа, якого сам Митрополит визначив порадившись перед тим з Патріархом чи Верховним Архиєпископом, або ж з Ієрархом про якого мова в кан. 175 ККСЦ, тобто про Ієрарха делегованого Апостольським Престолом. Якщо говорити про Митрополитів УГКЦ то апеляцію на їх вирок слід подавати до Єпископа, якого самі Митрополити визначать порадившись перед тим з Отцем і Главою УГКЦ.

 

ліц. Андрій Ханас

Суддя Трибуналу Львівської Митрополії УГКЦ

 

 



[1] Див. Доповідь Монт. Піо Віто Пінто, Декана Апостольського Трибуналу Римської Роти і голови спеціальної комісії по реформі подружніх процесів, з нагоди представлення змін до Кодексу Канонічного Права і Кодексу Канонів Східніх Церков, 8 вересня 2015 р.

[2] Motu proprio – (укр. з власної ініціативи) це один з видів папських документів, який видає Римський Архиєрей з власної ініціативи з метою вирішити важливе питання або внормувати певну сферу церковного життя, надати якусь ласку. Див. О. ХОРТИК, Тлумачний словник термінів канонічного права, Тернопіль 2013, ст. 180.

[3] Для прикладу в Італії, відповідно до Motu Proprio Qua cura Пія ХІ від 8.12.1938 а також Motu Proprio Sollecita cura Івана Павла ІІ від 26.12.1987, передбачено 18 регіональних церковних Трибуналів, осідки яких не завжди збігалися з осідками митрополита і, відповідно, апеляційним Трибуналом не завжди є Трибунал єпархії Митрополита.

[4] В даному випадку виключена можливість щоб дані справи вирішуватися Єпископами-помічниками чи Єпископами-коадьюторами, оскільки вони не мають судової влади в єпархії, а лише виконують звичайну заступну владу (potestas ordinaria viraria) від імені єпархіального Єпископа і під його керівництвом. Зазвичай сфера їх обов’язків обмежена питаннями пов’язаними з виконавчою владою. Натомість Судова вдала (potestas iudicialis) в силу уряду належить тільки єпархіальному Єпископу, який, як зазначив Святіший Отець Франциск у Motu Proprio Mitis et misericors Iesus, згідно вчення Святих Отців є, суддею і лікарем. Єпархіальний Єпископ є також тим через кого здійснюється Боже Милосердя (divinae misericordiae minister est), тому здійснення судової влади є привілейованим місцем, в якому заcтосовуючи принципи «oikonomia» і «akribeia», Єпископ уділяє вірним живляче Милосердя нашого Господа.

Пасторальне планування

Вересень 2017
Пн В Ср Ч Пт Сб Н
28 29 30 31 1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 1