Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Офіційний медіаресурс

З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав'ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами.

– Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти "Вести! Боротися! Перемагати!" у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, – говорить отець Андрій.

Раніше в нас таких посібників для військових не було?

– Нічого не було. Формування особистості – тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це – наш другий фронт.

Чи задумувалися під час Майдану, що війна – можлива?

– Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.

Відтоді почалося ваше капеланство?

– Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову.

Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п'ятої ранку писав "Репортаж із зони автентичності". Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою – автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність.

Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною.

Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски – один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім.

Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні.

В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі – значить, зберегти в собі здатність до людяності.

Як ви пристосувалися до війни?

– Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір.

Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області – тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів.

Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття.

Багато почутого від бійців описав у книзі "Соняхи". Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона – про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів – рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну.

Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР.

Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного.

З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами.

– Втома – мій перманентний стан, але я її приручив, – сміється на прощання. – Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п'ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше – згадати, в якому ти місті.

Як реформується армія?

– Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил – одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з'явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м'язів. Українській армії сьогодні бракує душі.

Душею війська є лідерство – механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства – це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець – одне, а воїн – зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом.

У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги – найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні.

Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто "честь", "відвага", "патріотизм", "професіоналізм" — це лише слова, які пишуть на білбордах.

Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер.

– Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас.

Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше – за себе і за хлопця, який не повернувся з бою.

Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути.

Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас.

У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення.

Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого.

У чому причина?

– Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього – це суто особисті враження, досвіди, переживання.

Ми вже забули, за що стояли?

– Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам'ять, – це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата – закономірністю.

Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога – це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога – це мета, до якої ми вирушили після Майдану.

Як змінюється характер війни?

– Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший – етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: "Що відбувається? Що я тут роблю?"

Другий – етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську.

Третій етап – поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність.

Яким є нинішній етап на фронті?

– Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це – небезпечно.

В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну?

– Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи – це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією.

Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа – зможемо і ми. Ми – теж Європа.

Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували?

– Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір.

Європа міняється, і не в усьому – у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею.

– Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність.

Для нас Європа – це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною – країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою.

Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше?

– Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це – один із наслідків радянського минулого.

Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро – і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені – чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони – це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися.

У чому секрет яскравого життя?

– Я – священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя – джерела, звідки для мене з'являється сенс усього, що роблю.

Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки – для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн – це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги.

Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя – як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови.

Ось мої здобутки, – отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. – Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті.

Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Юлія ПАСІЧНИК

Джерело: gazeta.ua

Пасторальне планування

Квітень 2018
Пн В Ср Ч Пт Сб Н
26 27 28 29 30 31 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 1 2 3 4 5 6