Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Офіційний медіаресурс

Капелан Андрій Зелінський - про атеїстів на війні, жертовність простих українців та боротьбу за цінності

Мій співрозмовник знає десять мов і має три освіти! Філософську здобув у США, богословську - в Італії, а політологічну - в Україні. Чотири роки тому Андрій Зелінський став першим капеланом при штабі АТО, а нині він - штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Тож про ситуацію на фронті знає не з теленовин...

- Як повідомило Міноборони, тільки торік українська армія втратила понад 190 військовослужбовців, а загалом із 2014-го - 2333. Вам не здається, що "в тилу" люди вже звикли до щоденних повідомлень про загиблих та поранених?

- Людська психіка має свої обмеження, її ресурс вичерпний, відтак вона шукає шляхів адаптації до суворих викликів дійсності, природно втікаючи від болю. Їй властиво звикати до всього, навіть до цифр. Людина не може страждати з тією ж емоційною інтенсивністю упродовж 4 років. Це не реально! Та й ніхто ж і не бажає, аби наше суспільство заразилося неврозом національного масштабу. Навіщо нам тоді буде перемога?

Але одне - емоційний стан, а зовсім інше - пам’ять як відповідальність. Людське суспільство функціонує лише там, де у людей з’являється відповідальність одне за одного. Тяглість суспільних інститутів (таких як от сама держава) забезпечується пам’яттю: де пам’ять -- там ідентичність. І хоча втома від болю неминуча, втеча від неї, все ж, небезпечна: втікаючи від болю війни, ризикуємо втратити себе.

У такій внутрішній боротьбі ми виборюємо своє майбуття, воно - результат того, що в нас переможе: неприборканий руйнівний невротичний безлад національного масштабу, чи відповідальна пам’ять за кожного, яка надихає рухатися вперед, творити, будувати нову Україну. За себе і за того хлопця, який не повернувся з бою.

Особистий глибокий біль за кожного має перетворитися у діяльну жертовну відповідальність за всіх. Саме така відповідальність може сьогодні стати для нас ціннісним орієнтиром у тому, як живемо та працюємо, що проектуємо та як втілюємо. Найкращий пам’ятник полеглим за Україну -- вільна та незалежна країна нової якості, відповідальне суспільство рівних можливостей, держава, що є запорукою безпеки та розвитку своїх громадян, народ, який відповідально пам’ятає про тих, хто відстояв його ціною власного життя, пишається ними, і тому не стоїть на місці, а невпинно веде за себе боротьбу на усіх можливих фронтах.

- В одному з інтерв'ю ви сказали: "На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття". У чому, на ваш погляд, вона полягає?

- Ми ніколи не знаємо достеменно, на що саме здатні, доки не зробимо крок поза межі звичного, можливого. У захищеній нормами цивілізації важко вповнві розкрити свій потенціал. Війна такі можливості створює. Тут людині значно легше проявити себе вповні. Я бачив тих, хто в окопах дивував своїх побратимів кулінарним мистецтвом, і тих, хто почав писати вірші чи музику тощо.

Однак для мене “краса українця ХХІ століття” - це рівень жертовності та самовідданості, на який спромігся наш народ у час, коли решта світу про такі високі ідеали дещо забула. Особливо дивували перші місяці війни. Звичайні електрики, банківські працівники, вчителі сільських шкіл, слюсарі тощо продемонстрували цілому світові, що значить бути справжньою людиною - жертовною та відданою, здатною стати на захист того, чим дорожиш, що любиш. Це, власне, та любов, яка здатна на перемогу. Мені пощастило зустріти велику кількість надпрекрасних людей. На жаль, багатьох із них ми таки втратили.

- На війні в людини більше шансів укріпитися у своїй вірі чи вона все ж може й похитнутися? Мовляв, чому Бог не зупинить це кровопролиття?

- Я б не став шукати жодних закономірностей на війні. Особливо в поведінці людини. За своєю сутністю, війна - це вихід поза рамки внормованого та передбачуваного. Мені доводилось бути свідком різних сценаріїв. Найважливіший внесок віри у життя людини на війні --це пропозиція сенсу: доволі часто, здається, лише віра може запропонувати певний сенс того, що відбувається. А сенс - це завжди захист психічного та внутрішнього життя людини. Без якоїсь системи цінностей і переконань на війні важко не розгубитися, не втратити орієнтирів. Ще важче -- згодом повернутися в мирне повсякдення. Людина завжди потребує сенсу, а віра його пропонує.

Зустрічав тих, які починали вірити й уперше в своєму житті вчилися молитися, рівно ж як і тих, які залишалися переконаними атеїстами чи просто людьми, байдужими стосовно релігії. У сучасному українському суспільстві немало тих, хто ні в що не вірить, відтак вони присутні й на фронті... Але із абсолютною певністю можу також сказати, що війна доволі часто радикально змінює життєві пріоритети й змушує людину переоцінити власне життя та особисту систему цінностей. Багато повертаються з Богом у серці.

- А як часто вам доводилося бачити там мужніх чоловіків, на чиїх обличчях з'являлись сльози? Йшлося лише про випадки, коли гинув хтось із побратимів, чи не тільки?


- Бачив. Не часто. Зазвичай, коли втрачали. І не лише побратима. Інколи йшлося про втрату сім’ї: дружина не витримала напруги й залишила свого чоловіка, доки той воював. З таким не легко впоратися навіть там... Знаєте, з мирного повсякдення війна завжди виглядає більш драматично. У зоні ж бойових дій до багатьох речей звикаєш. У душі бійців виробляється певна психологічна стійкість. Тому сльози на обличчі там помітиш не часто, вони глибше -- у серці.

- Зрозуміло, що у вас - великий спектр вражень від перебування у зоні АТО (ви навіть дві книги написали), але... Що вас, можливо, вразило до "кінчиків нігтів"? Не так на рівні раціональному, як емоційному?

- Та сама “краса”. У війни потворне обличчя, але навіть там, на передовій, у людини завжди є можливість залишатися людиною. Інколи це дається непросто. Але упродовж років збройного конфлікту мені доводилось ставати свідком надзвичайного рівня відповідальності простого українця.

Це вражало. Адже суть перемоги власне в тому й полягає, щоб виконати визначені завдання та не згубити людяності. На війні, як і скрізь, людині важливо не втратити здатність відчувати добро, красу та справедливість. Якщо втратимо нашу здатність людяності, перемога стане непотрібною. Адже ми сьогодні не лише захищаємо свою землю, ми ведемо боротьбу за певні цінності, за світогляд, за вектори розвитку - за майбутнє. А майбутнє завжди потребує людини. Відтак завдання, що стоїть перед нами нині, - вибороти не лише своє, але й себе.

- Наша газета писала про учасник АТО Юрія Дмитренка, якому ампутували ногу, а нині він - переможець численних змагань, зокрема, "Ігор Герої". Але таких, на жаль, одиниці. Що, на ваш погляд, іншим заважає знову знайти сенс життя?


- Питання “сенсу” чи не найважливіше на війні. Сенс завжди легше відшукати, коли перед тобою конкретна ціль. Бажання досягти визначеної мети, особисте розуміння того, навіщо це, дозволяє не зупинитися в дорозі. Важливо не забути, що “перемога” для нас сьогодні це значно більше, ніж припинення вогню, це ще й побудова тієї країни, до якої ми вирушили з Майдану. Відтак, нам усім іще є до чого прямувати.

Особливо важливим залишається таке усвідомлення зокрема для тих, хто повернувся з війни. Їм слід допомогти усвідомити, що їхній бій все ще триває, тепер, однак, на іншому фронті: вони мають створити “нову Україну” у своїй родині, на робочому місці, керуючись тими цінностями, які відстоювали на передовій, не втомлюючись змінювати себе та світ на краще. Кожен із наших ветеранів потрібен сьогодні Україні “в строю”, там, де вони власною працею можуть допомогти творити її майбуття -- для своїх дітей і внуків. Сьогодні для них змінився спосіб, у який можуть послужити своїй країні, але для їхньої країни не зникла потреба у їхній службі.

Для того, аби після повернення з війни зробити перший крок, необхідно усвідомлювати, що в тебе є ціль, і відчувати, що в тебе хтось вірить, а значить -- ти зможеш. Їм необхідна наша віра, щоб вони знову змогли повірити в себе. І тут ми як українське суспільство важко грішимо проти на них на рівні кожного водія маршрутки, що з обуренням дивиться на кожного пасажира у військовій формі. Людина здатна на надзвичайні речі, коли відчуває себе любленою та здатною любити. Тому родина відіграє чи не найбільш вирішальну роль у повному поверненні з фронту: той, хто відчуває себе очікуваним і потрібним, неминуче “повертається”.

Той, хто розуміє, що ціле життя -- це невпинна боротьба за кращу версію себе, за свою мрію, не втрачає орієнтирів і після повернення. Сенс допомагає сформувати людині внутрішню стійкість
гартує волю до життя. Однак знаходить його лише той, хто шукає, і не лише розумом, а цілим своїм життям, хто не боїться вийти з власного болю, щоб допомогти іншим подолати їхній біль.

- Які типові помилки найчастіше роблять рідні тих, хто повернувся з війни?

- Щоб “повернутися” з війни, людині необхідно відчувати себе любленою - потрібною, зауваженою, доціненою - та здатною любити. Не кожен із наших воїнів повертається в обійми люблячої родини. Не кожен відчуває, що в нього вірять, а відтак не кожен знаходить у собі відваги вирушити в нову мандрівку, будувати майбутнє, використовувати здобутий на війні досвід, ділитися ним з іншими. Інколи “повернення” вимагає часу, процесу адаптації, а не кожна родина може собі на таке дозволити, і тому рідні емоційно вимагають від своїх близьких негайно стати такими, якими вони були до війни. Такі очікування та вимоги доволі часто спричиняють напругу в сім’ї, викликають серйозні непорозуміння. Війна ранить кожного, щоправда -- по-різному. Тому в кожного власна історія.

Але у кожній із таких історій завжди є місце для того, хто почує, не злякається людської зраненості, вистоїть, витримає, буде поруч і завжди терпеливо запрошуватиме рухатися вперед, не стояти на  місці. Адаптація до мирного побуту потребує часу, але не вічності: залишатися на місці не можна! Родина може створити середовище розуміння, поваги, підтримки для наших ветеранів; суспільство - можливості для розвитку.

- Те, що ви бачили на війні, й те, що чули з уст інших людей, відпускає вас, коли полишаєте "зону АТО", чи приходить іноді й уві снах?

- На початку 2015-го приходило. Уже ні. Світ змінюється, наша війна - також. У душі з’явилися простори, про які знаю, але в які заглядати не мушу. Будь-який безлад у внутрішньому світі людини з часом піддається впорядкуванню. Людській психіці за сприятливих умов під силу здолати численні виклики. А от за створення таких умов частково відповідальні ми самі. І це одне із ключових понять у процесі реінтеграції учасників бойових дій у мирне повсякдення - “відповідальність”. За власне життя, за свою родину, за нашу країну. Той, хто не втратив такого відчуття відповідальності, обов’язково повертається.

- Чи важко вам особисто "перелаштовуватись", приїжджаючи із війни, скажімо, у мирний та безпечний Київ?

- Бувало по-різному. Але у тих, хто в зоні бойових дій від початку, мені здається, вже створився певний імунітет. Звісно, існують речі, які завжди болітимуть, як от втрата близьких, рідних, друзів. Але й інтенсивність болю з часом слабне. Хоча сам біль впевнено залишатиметься. Я доволі часто говорю про те, що впродовж війни Україна втратила занадто багато прекрасних людей. Комусь слід доробити те добро, якого не встигли вони. Це - наша з вами відповідальність: жити вдвічі більш інтенсивно, ділитися собою, щоб добра, справедливості, краси у світі не стало менше; жити щонайменше два життя -- за себе та за того хлопця, який не повернувся з бою. Намагаюсь. Тому “перелаштування” забирає у мене не багато часу.

- Питання до вас не як до капелана, а як до людини ще й із політологічною освітою: у вас є своя візія, яким буде сценарій розвитку подій на Донбасі? Усе триватиме ще рік, два, три чи більше?

- Ситуація з українським Донбасом і анексованим Кримом - питання, перш за все, геополітичне. Саме тому сьогодні важко спрогнозувати за яким сценарієм розвиватимуться події найближчим часом. Експерти озвучують різні варіанти розвитку подій, однак у доволі обмеженій кількості і вже не так часто. Проте усі вони виглядають доволі поверхневими і швидше зовсім спекулятивними.

Щоправда, існує певний консенсус стосовно пріоритетів державної політики у цьому напрямку. Перш за все, Україні дуже важливо за сьогоднішніх обставин не забути про національний інтерес, про власних громадян на окупованих територіях, не дозволити конфлікту перейти у стадію “замороженого”, впевнено працювати над обороноздатністю держави, вести боротьбу на інформаційному та дипломатичному фронтах. Однак, чи не найважливішими факторами припинення збройного конфлікту та реінтеграції окупованих територій, окрім геополітичної складової, звичайно, залишаються стабілізація внутрішньополітичної ситуації в державі та реальне економічне зростання. Коли? Хочу вірити, що якісні зміни відбудуться вже цього року.

- І останнє запитання. Знову як до політолога. Як би ви продовжили речення: "Рано чи пізно Путін зрозуміє..."?

- Я не вірю у жодних “Путіних”. Я родом із соціальних наук і добре орієнтуюся в тім, як функціонує людське суспільство та його основні інститути, включно з державою. Звичайно, Путін відіграє важливу роль у сьогоднішньому конфлікті в Україні, і не лише в Україні. Важливу, але не вирішальну. Я не вірю у “всемогутність” влади - ані в Росії, ані в Україні. Функція політичної влади в державі надзвичайно значима, але не вичерпна.

Не існує у світі жодного Путіна, на якого можна було б списати всі наші негаразди, рівно ж як не існує жодного Порошенка, на якого слід було б покласти всі наші сподівання. Сучасна держава - значно більше, аніж влада. Ми також несемо нашу долю відповідальності за те, що відбувається. Російська агресія проти України розпочалася не у 2014-ому, а значно раніше. Тоді, коли за сприяння представників тогочасної української влади державна політика в багатьох сферах приводилася у відповідність до інтересів сусідньої держави, нехтуючи інтересами національними.

Як політолога мене сьогодні зовсім не цікавить, коли і що саме “Путін зрозуміє”, я більше зацікавлений у тім, коли у нас почнуть ефективно функціонувати державні інститути, коли вдасться захистити їх від непомірних апетитів великих власників, коли політична влада зможе консолідувати політичні та економічні еліти навколо національного інтересу і вибудувати правову логіку суспільних відносин у державі, коли захищеним відчуватиме себе кожен громадянин. Сильна Україна - це не красиве гасло, а ефективно функціонуюча держава. Перші важливі кроки в цьому напрямку вже здійснено, тепер головне - не зупинятися. За це кожен із нас несе власну відповідальність перед світлою пам’ятю тих, хто ціною власного життя виборов нам можливість рухатися вперед.

Джерело: КІРІОС

Пасторальне планування

Лютий 2018
Пн В Ср Ч Пт Сб Н
29 30 31 1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 1 2 3 4