Вихідні, що минули, у моєму мікрорайоні (а проживаю я в «Пасічній» м. Івано-Франківська) пройшли під егідою новин про наш славнозвісний міст. І ні, це не були типові новини про затори на «пасічнянському» мості чи черговий ямковий ремонт його дорожнього покриття, а чи капітальний ремонт самих основ моста, який так необхідний. Зовсім ні. На цих вихідних наш міст прославився відразу двома спробами самогубства: одним – неуспішним, а іншим, на жаль, все ж вдалося досягти свого.

Зазвичай, коли читаю новини про самогубства, проймає легкий мороз по шкірі, думки потоками ринуть в голові: «чому?», «навіщо?», «хто винен?», «бідолашна людина!», І на цьому все. Так завжди є, коли біда стається з кимось, не зі мною чи з моїми близькими. Нам жаль звісно, що так трапилося, але не більше. Однак, коли біда стукає вже у двері нашої хати, то вона сприймається якось по-іншому. І це нормально, бо ж всі ми, ким би себе не вважали, все ж – просто люди. Я не знав ні тієї жінки, яку в суботу врятували перехожі, ні тієї, яку не встигли врятувати вже в неділю. А може це була одна і та ж?

Саме в неділю, саме в той час під мостом проїжджав мій товариш зі своїм трирічним сином. Просто батько з сином вирішили прогулятися до міського парку, а тут на їхнє авто ледь не приземлилася жінка, яка, втім, приземлилася на асфальт, тому що, на відміну від свої попередниці (чи все ж попередньої спроби?), не знайшлося нікого, хто б її зупинив. А я все ж думаю та хочу вірити, що й вона хотіла бути врятованою, вона хотіла жити, можливо «перемусолити» свої клопоти, що так нагло увірвалися в її житті та мало-помалу заполонили всі її думки, однак не судилося.

ПРОДОВЖЕННЯ..