Сьогодні тільки й чути розмови про війну і запитання, яке тривожить навіть тих, хто ніколи не цікавився політикою: нападуть чи ні? Достеменно відповіді ніхто не знає. Про те, чи існують способи подолати цей острах перед невідомим та чи може війна бути «справедливою», розповів доктор філософії в галузі богослов’я отець Руслан П’яста.

Тривога – відчуття страху перед певною загрозою. Але в Біблії безліч разів читаємо слова «Не бійся!». Як побороти наростаючу тривогу? Надто боятися – це гріх?

– Страх у Святому Письмі можна умовно поділити на два види. Першим перед нами постає страх Господній, який не означає боязнь Бога, але страх образити свого Творця. Подібно ми боїмося образити наших рідних, тому що найбільшого болю ми часто завдаємо якраз найближчим для нас людям. «Страх Господній – початок мудрості» (Прип. 1:7). Зрештою, у нас є інстинкт самозбереження, який також можна ідентифікувати як природній корисний страх. А існує так звана шкідлива тривога. Коли людина в паніці, вона не здатна взяти себе в руки та переважно перебільшує події, що навколо. Відповіддю на токсичний страх є слова «Не бійся!». Вони спрямовані до людини, дають нам підтримку і сили. Адже страх блокує нас і не дозволяє побачити підтримку Бога.

Страх перед нападом агресора поширюється у суспільстві, люди готують екстренні валізи та шукають бомбосховища. Як залишатися раціональним та з холодним розумом?

– Найперше хотілося би наголосити, що до захисту своєї батьківщини покликаний кожен на своєму місці. Працюючи чесно та сумлінно, платячи податки на військо, ми таким чином докладаємось до захисту України. Ми маємо військових, яким можна довіряти. Згідно з кредитом довіри, українське військо володіє високим рівнем довіри. Не менш важливим пунктом є постійна гігієна того, що ми читаємо. Необхідно завжди аналізувати, на які джерела ми опираємося. Сіяти паніку дуже легко, оскільки сучасна людина здебільшого не дочитує матеріали до кінця. В першому реченні людей насичують неправдивою інформацією і вони починають поширювати її. Звісно, що загроза вторгнення сіє неспокій. Природньо, що людина хоче миру і бажає знати, яким буде її майбутнє.

Сьогодні, у XXI сторіччі, чи справді ймовірне свідоме безпідставне зазіхання однієї країни на свободу і незалежність іншої? На Вашу думку, наступ таки може відбутися?

– Сьогодні світ консолідувався довкола України. Давайте проаналізуємо. Адже агресор, який нападає, також втрачає, а не лише завойовує. Чи є цей спокій в агресора? Якби був, він би не розповідав на весь світ про те, що нападе. Крізь призму історії, військові дії завжди відбувалися несподівано, а тут ми спостерігаємо психологічний тиск, щоб добитися певних поступок від світу, сіяти недовіру серед народу та внутрішньо дестабілізувати нашу країну. Найгірше, коли йде війна за наші уми. Важливо серед неспокою зберігати тверезий розум – запобіжник того, що ми не піддамося паніці. Наприклад, взяти вервицю та помолитися за мир. Можна сидіти й читати новини, а можна створити ланцюг молитви. Адже молитва – сильна зброя, яка може зупинити навіть танки. В наших силах бути на своєму місці та молитися в намірі за мир. У молитві Божественної Літургії найбільше ми молимося за мир, тож маємо ставати будівничими миру.

Для заспокоєння свого неспокою та тривоги отець Руслан порадив молитися молитву оптинських старців:

«Господи, дай мені зустріти з душевним спокоєм усе, що принесе мені цей день. Дай мені цілковито віддатися на волю Твою святу. На всяк час дня цього в усьому настав мене і підтримай мене, Господи. Які б я не дістав звістки, навчи мене приймати їх зі спокійною душею і твердим переконанням, що на все Свята Воля Твоя. У всіх ділах моїх і словах керуй думками моїми і почуттями. У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все Ти посилаєш. Навчи мене просто і мудро ставитись до всіх людей, нікого не ображаючи, ані засмучуючи. Господи, дай мені силу перенести втому і всі події цього дня. Керуй моєю волею і навчи мене молитись, вірити, надіятись, терпіти, прощати і любити».

Папа Франциск наголошував на тому, що не можна говорити про «справедливу війну», а лише про легітимну військову самооборону у випадку агресії. Якою є морально-богословська оцінка воєнних дій? Чи може війна бути справедливою?

– Ще святий Папа Іван Павло ІІ у своїх листах про мир писав, що ми маємо використовувати термін «законна війна», тому що назвати її справедливою важко. В кожного є власне поняття справедливості. Агресор теж буде обґрунтовувати справедливість свого нападу. Тож варто запитати, чи закон дозволяє йому вторгнутися до іншої країни? В такому випадку уряд отримує право захищатися. Наших військових варто називати захисниками. Оскільки ми маємо право захищати ту землю, яку дав нам Господь, при необхідності боронячи її навіть силовими методами. Смерть нападника лежить не на військовому, а на агресорі. Якщо він нападає, то має усвідомлювати, що його вчинок може призвести до смерті.

Церква вимагає певних умов щодо використання законної сили:

  • реальний агресор, який спричиняє біль та руйнацію;
  • використання сили не завдасть більше шкоди населенню;
  • вичерпані всі засоби мирного врегулювання;
  • обґрунтована надія на успіх.

Кожна держава має право на своє життя, на збереження себе, яке ніхто інший не має права порушувати. Якщо переглянути історію України, ми ніколи не були нападниками, бо ми миролюбивий народ. Проте на війні може виникати гнів. Тому у військовій професії необхідно застосовувати етику, щоб військовий не втратив людськості. Саме для цього капелани завжди біля військових, щоб захисники не перейшли межу та самі не ставали агресорами.

Ви напрацьовували реабілітаційні процеси з ветеранами АТО. Якою є роль Церкви в окопах?

– Для реабілітації ми створили майданчик, щоб вислухати військового, аби він не приніс війну у свою домівку. Будь-яка війна – абсолютно протиприродне явище. Людина покликана захищати і підтримувати, а не вбивати. Війна вчить цінувати життя, тому що там дорога кожна мить, але так само вона залишає рани, які потрібно зцілювати дуже довго. Часто військові закриваються в собі. Вони бувають неготові повертатися додому, оскільки звикають жити по виконанню наказів, а в сім’ї потрібно керувати самому. Священник має бути корисний там, де він потрібен. Завдяки реабілітації вдалося показати, що наша Церква діяльна. Ми готові бути поруч, щоб дозволити військовим почуватися потрібними і після участі у військових діях. Багато захисників змінили свою думку про греко-католицьку церкву, оскільки в їх уявленнях вона була геть інакшою. На війні вони явно побачили її діяльну патріотичність і цінність кожної людини для Бога. Адже мета Церкви на війні – у першу чергу не катехизація, а служіння захисникам.

Вікторія ГАВАЛЕШКО.